Загадка добра: почему безусловно хорошие вещи случаются с безусловно плохими людьми (См. Бог)
Тепер піде мова про чудову книгу Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Одразу кажу, що книга не радиться людям, що патріотами себе не вважають, а також радикально налаштовані щодо історичного минулого України.
Книга складна, тому що головний герой веде щоденник, ці самі Записки, і постійно складає там перелік різних страшних речей, що відбулися у всьому світі. А це неабияк впливає на настрій. «Записки» взагалі складно читати – я її намагалась пересилити швидко, але довелось пововтузитись із нею кілька днів. Майже тиждень, здається. Цікаве в книзі те, що головний герой одночасно розповідає про події в світі(детально – в Україні) і про своє життя, про те, як впливає на нього все, що відбувається навколо. У нього – голод за інформацією, що, певне, пояснюється тим, що за СРСР її завжди бракувало. Надії на те, що після Другої Світової, після розпаду СРСР все зміниться, впали, відколи уже десять років незалежності України(на момент тогочасної розповіді) жахів на Землі ставалось все більше і більше. Сама по собі книга не дуже динамічна, але це компенсується кількістю роздумів. Головний герой мене вельми бісить, але що вже поробиш? Він надто слабохарактерний, його дружина постійно витягує його із різних неприємностей (як психологічних, так і матеріальних). Розповідати там сильно нічого – життя звичної української сім`ї (завважте: української, а не будь-якої іншої). Головний герой розповідає і про Кучму, і про справу Гонгадзе, і про політичні переслідування щодо Тимошенко, і про вибори 2003-2004 рр. Чомусь, коли діло дійшло до опису книги, слів мені забракло і описати усе складно. Книгу читати варто, незважаючи на те, що головний герой мав певну точку зору – тобто, орієнтувався на Ющенка, дружина його – на Юлю, але ось яку фразу розумну він сказав: «Мені байдуже, хто буде президентом, лишень його можна було би переобрати». Книга спрямована скоріш не на політичний, а соціальний стан людей на межі століть і після. Але, щиро кажучи, незважаючи на трохи неприємний і обтяжуючий виклад думок, книга залишає після себе якесь незбагненне натхнення – і воно того варте. Бажання боротися за щось, бути кращими, сильнішими заполоняє зсередини. Мене воно, наприклад, досі не покинуло.
Книга складна, тому що головний герой веде щоденник, ці самі Записки, і постійно складає там перелік різних страшних речей, що відбулися у всьому світі. А це неабияк впливає на настрій. «Записки» взагалі складно читати – я її намагалась пересилити швидко, але довелось пововтузитись із нею кілька днів. Майже тиждень, здається. Цікаве в книзі те, що головний герой одночасно розповідає про події в світі(детально – в Україні) і про своє життя, про те, як впливає на нього все, що відбувається навколо. У нього – голод за інформацією, що, певне, пояснюється тим, що за СРСР її завжди бракувало. Надії на те, що після Другої Світової, після розпаду СРСР все зміниться, впали, відколи уже десять років незалежності України(на момент тогочасної розповіді) жахів на Землі ставалось все більше і більше. Сама по собі книга не дуже динамічна, але це компенсується кількістю роздумів. Головний герой мене вельми бісить, але що вже поробиш? Він надто слабохарактерний, його дружина постійно витягує його із різних неприємностей (як психологічних, так і матеріальних). Розповідати там сильно нічого – життя звичної української сім`ї (завважте: української, а не будь-якої іншої). Головний герой розповідає і про Кучму, і про справу Гонгадзе, і про політичні переслідування щодо Тимошенко, і про вибори 2003-2004 рр. Чомусь, коли діло дійшло до опису книги, слів мені забракло і описати усе складно. Книгу читати варто, незважаючи на те, що головний герой мав певну точку зору – тобто, орієнтувався на Ющенка, дружина його – на Юлю, але ось яку фразу розумну він сказав: «Мені байдуже, хто буде президентом, лишень його можна було би переобрати». Книга спрямована скоріш не на політичний, а соціальний стан людей на межі століть і після. Але, щиро кажучи, незважаючи на трохи неприємний і обтяжуючий виклад думок, книга залишає після себе якесь незбагненне натхнення – і воно того варте. Бажання боротися за щось, бути кращими, сильнішими заполоняє зсередини. Мене воно, наприклад, досі не покинуло.